Рослинність Івано-Франківської області

Флористичний склад рослинного покриву. Івано-Франківська область об’єднує гірські, передгірні та рівнинні ландшафти. Кожному з них властивий свій специфічний рослинний покрив. Тому і тепер, і в минулому флора Івано-Франківщини характерна і багатством, і строкатістю флористичних елементів. На території області одночасно ростуть бореальні і європейські неморальні, монтанні, гірсько-диз’юнктивні та степові види.

До бореального типу географічних елементів належать насамперед ялина (смерека) європейська, сосна звичайна, сосна кедрова, брусниця, квасениця, грушанка середня, тирлич язичковий, калина та інші. Тут ростуть такі цікаві й рідкісні види, як мешканець хвойних лісів Українських Карпат папороть, блехнум колосистий (Blechnum spicant), грушанка круглолиста (Pyrola rotundifolia), одноквітка звичайна (Моneses uniflora). У Карпатах біля підніжжя полонини Пожижевської на верхній межі ялинового лісу трапляється рідкісна ліннея північна (Linnaea borealis).

До європейського типу географічних елементів належать рослини, які характерні для широколис-тяних лісів (букових, дубових, грабових). Це насамперед бук лісовий, граб звичайний, дуби зви-чайний та скельний, липи серцелиста та європейська, явір, тис ягідний. Останній у значній кількості зберігся лише на Прикарпатті, в околицях Коломиї (Княждвір). Серед трав’янистих видів відзначимо цікаві види, які поширені, передусім, у гірській місцевості: стрептопус листообгортний (Streptopus amplexifolius), живокіст серцевидний (Symphytum cordatum), первоцвіт високий (Primula elatior), звичайна супутниця широколистяних лісів переліска багаторічна (Mercurialis perennis) та інші.

Високогірний тип географічних елементів об’єднує європейські гірські (монтанні) та аркто-альпійські види.

Серед представників європейського геоелементу дуже багато ендемічних видів. Це костриця карпатська (Festuca carpatica) і Порціуса (Festuca Porcii), жеруха Опіца (Cardamine Opizii), очиток карпатський (Sedum carpaticum), фіалка відхилена (Viola declinata), королиця круглолиста (Leucanthemum rotumdifolia), гадюча цибулька покутська (Muscari pocuticum) (відома лише в Городенківському районі Івано-Франківщини) та інші.

До європейського гірського елемента належать також чагарники і чагарнички, які виростають виключно в карпатському високогір’ї: верби Китайбеля (Salix Kitaibeliana) і туполиста (Salix retusa) та багато інших.

Серед аркто-альпійських видів значний інтерес викликають такі мешканці високогір’я Карпат, як плаун-баранець (Lycopodium selago), ситник трироздільний (Juncus trifidus), водянка чорна (Empetrum nugrum), фіалка двоквіткова (Viola biflora), верба трав’яниста (Salix herbacea), наскельниця лежача (Loiseleuria procumbens) тощо.

Серед представників гірсько-диз’юнктивного типу географічних елементів назвемо цибулю переможну (Allium victorialis), кортузу Маттіолі (Cortusa Mathioli), анемону парцисоцвіту (Anemone narcissiflora), осоку вічнозелену (Carex sempervirens).

До степового типу географічних елементів належать типчак борознистий (Festuca sulcata), осока низька (Carex humilis), ковила волосиста (Stipa capillata) та інші.

Усього, за попередніми підрахунками, флора Івано-Франківщини налічує близько 1500 видів насінних і вищих спорових рослин, які належать до 500 родів, і майже 100 родин.

Типи рослинності. В історичні часи пануючим типом рослинності на території області були ліси. І тепер за лісами зберігається панівна роль. На рівнині і в передгірних районах ліси займають понад 30% а на схилах Карпат – досягають 60%.

Майже не збереглася у непорушеному стані природна трав’яна рослинність, оскільки більша частина безлісих територій розорана під сільськогосподарські угіддя. Серед трав’янистих формацій найбільш поширені луки, які займають певні площі по заплавах найбільших річок, зокрема Дністра, серед лісів та на безлісих вершинах гір — полонинах. Болота і на рівнині, і у високогір’ї дуже нечисленні. На невеликих ділянках збереглися фрагменти степової рослинності.

Лісова рослинність. На рівнинній частині області і в пониженнях передгір’я панують такі чотири лісові формації: 1) грабово-дубові ліси; 2) дубові ліси; 3) букові ліси і 4) заплавні, або долинні ліси, з домінуванням, в першу чергу, вільхи чорної. У гірській частині особливо поширені букові та ялинові ліси, значно менші площі займають соснові, ялицеві і мішані хвойно-широколистяні ліси.

Грабово-дубові ліси, або груди (Carpineto-Querceta) являють собою двоярусні насадження. Перший ярус менш розвинений. Основу його становлять дуб звичайний, ясен звичайний, клен гостролистий, липа серцелиста. У другому ярусі панує граб. Місцями виростають чисті грабові насадження (Carpineta), в складі яких інші породи виступають як дуже незначна домішка. Через дуже густий другий ярус, який утворює граб, чагарниковий ярус в грудах практично відсутній. Що ж до трав’яного покриву, то він завжди рясніший у мало змінених порубами двоповерхових деревостанах і, навпаки, помітно рідший під густо зімкнутими чисто грабовими наметами.

Дубові ліси (Querceta). На Івано-Франківщині відомі діброви з дуба звичайного і з дуба скельного.

Діброви з дуба звичайного (Querceta roburi) — це ліси деревне-чагарникового типу, з добре розвиненими не лише деревними ярусами, а й з суцільним підліском, що зберігається протягом усього існування лісу. Діброви з дуба звичайного особливо поширені в рівнинних місцевостях Прикарпаття. Деревостани таких лісів одноярусні. Зімкненість їх становить 0,7. Складаються вони з дуба звичайного П бонітету з домішкою граба, ясена, осики, берези бородавчастої. Підлісок добре розвинений (покриття 15-35%). В його основі – ліщина, клен татарський, крушина ламка, свидина, бруслина європейська, терен, глід одноматочковий. У трав’яному ярусі (покриття до 40%) переважає осока трясучковидна. З інших видів найбільш типові – анемона дібровна, яглиця звичайна, фіалка лісова, маренка запашна, розхідник звичайний, вербозілля лучне, медунка темна, підлісник європейський.

Діброви з дуба скельного (Querceta petraeae caricosa) в умовах Івано-Франківської області поширені не лише на рівнині (Наддністрянщина), а й на низькогір’ї та середньогір’ї Карпат. Звичайно дуб скельний займає такі місцеположення, на які за умовами виростання не можуть претендувати сильніші конкуренти, які звичайно супроводять дуба скельного в складі утворюваних ними деревостанів. Будучи менш вибагливим, дуб скельний займає бідніші і сухіші місцеположення. На бідніших і сухіших ґрунтах дуб скельний утворює або чисті одноярусні насадження, або двоярусні з сосною чи буком у першому ярусі.

Скельнодубові ліси горобейникові (Querceta petraeae Lithospermosa purpureo—coevulei) трапляються місцями на крутосхилах Дністра. (Скельнодубові  волосистоосокові та  горобейникові ліси ростуть  на крутосхилах, які називають “стінками”). У першому ярусі цих лісів переважає дуб скельний, у другому поодиноко трапляються клен польовий і граб. Зімкненість крон – 0,6. У добре розвиненому підліску (покриття близько 35%) багато дерену, глоду зігнуто-стовпчикового, городовини, жостеру проносного, терену. У трав’яному покриві (покриття 10%) домінують горобейник пурпурово-голубий та осока Мікелі. Багато також тонконогу дібровного, чини чорної, кінського часнику черешкового, пахучки звичайної.

На рівнинній частині та в передгір’ях області певні площі займають також мішані широколистяні ліси грабово-букові і дубово-букові.

Деревостани грабово-букових лісів (Carpineto-Fageta) двоярусні. У першому ярусі переважає дуб І бонітету, з домішкою ясена звичайного, явора, клена гостролистого, черешні, дубів звичайного і скельного, в другому ярусі — граб II бонітету. Підлісок у таких лісах складається з поодиноких кущів ліщини, свидини, вовчого лика, бруслини бородавчастої, малини, ожини. У трав’яному покриві найчастіше трапляється осока волосиста, апозерис смердючий, маренка запашна, квасениця, копитняк, фіалка лісова, медунка маленька, зеленчук, вороняче око, підлісник європейський, грястиця збірна, шавлія клейка, чистотіл звичайний, зубниця залозиста, таволжник звичайний, медунка лікарська.

 Звичайнодубово-букові ліси (Querceto roburi-Fageta) поширені на Прикарпатті та Прут-Дністровському межиріччі, з утворенням або одноярусних, або двоярусних деревостанів. У першому ярусі домінують бук, дуб звичайний, домішані ясен, клен гостролистий, явір, черешня, липа серцелиста, дуб скельний. Другий ярус є там, де значну участь в утворенні деревостанів бере граб. У слаборозвиненому підліску переважає ліщина, калина, свидина, бузина чорна, бузина червона, глід. Трав’яний ярус не суцільний і поширений лише на галявинах та узліссях. Основу його становлять осока волосиста, маренка запашна, зеленчук, дріоптерис чоловічий, підлісник європейський, шавлія клейка, чина весняна, грястиця збірна, медунка лікарська, підмаренник м’який, безщитник жіночий, яглиця, веснівка дволиста, копитняк, зірочник лісовий, барвінок малий.

На невеликих площах по долинах річок збереглися надрічкові і заплавні ліси. Такі ліси, інтразональні за походженням, відомі й на Покутті, Прикарпатті, схилах Карпат.

Чорновільхові ліси (Alneta glutinosae) серед таких лісів займають найбільші площі. У рівнинній частині області, зокрема в долині Дністра, чорновільхові ліси займають притерасні частини заплав, які являють собою лісові болота з різними рівнями обводнення та глибиною шару торфу, або намулу. Трапляються чорновільшняки і на вододілах, по невеликих зниженнях серед лісу, як на болотах, так і на слабозаболочених мінеральних ґрунтах. Основа деревостану рівнинних чорновільшаників — вільха чорна з домішкою ясена звичайного, в’яза гладенького, граба. У Прикарпатті і на схилах Карпат чорновільхові ліси поширені на заплавах річок, рідше серед лісових масивів. До вільхи чорної місцями домішаний ясен, а вище по схилах гір і вільха сіра, яка на ще вищих положеннях утворює самостійні насадження, — сіровільхові  ліси (Alneta incanae).

Соснові ліси з сосни звичайної (Pineta silvestris)  збереглися на незначних площах, переважно лише на схилах Карпат, на кам’янистих, слабо звітрюваних розсипищах ямненського пісковику і на болотах верхового і перехідного типів. З утворенням деревостанів сосна піднімається у гори до 1400 м над рівнем моря.

Соснові ліси з сосни звичайної виявлені сосняками (борами) чистими і сосняками складними (суборами).

Основу деревного ярусу чистих сосняків становить сосна звичайна. До неї у невеликій кількості місцями домішані береза бородавчаста, кедрова сосна: у сирому і вологому типах сосна – IV-V бонітету, повнота – 0,4-0,6, у болотному – V-Va бонітету. Підлісок розвинений слабо, складається з поодиноких кущів ялівцю звичайного, горобини, верби сілезької, крушини ламкої. Часто добре розвинений трав’яно-чагарничковий ярус з домінуванням чорниці, водянки чорної, брусниці, багна, андромеди, журавлини, пухівок тощо. У звичайно добре розвиненому приземному покриві панують листяні мохи і лише в умовах надмірного зволоження — сфагни. У рослинному покриві переважають оліготрофи.

Букові ліси (Fageta silvaticae) на території Івано-Франківщини виростають на рівнині, в передгір’ї і на схилах гір.

Рівнинні (Західне Поділля, північна частина області) букові ліси пов’язані з найбільш під-вищеними ділянками місцевості. Нижчі положення займають грабово-букові ліси. У деревостанах рівнинних букових лісів панує бук. Інші породи домішані поодинокими екземплярами. Це граб, клен гостролистий, явір, липи серцелиста і широколиста, ялина, ялиця. Зімкненість крон — до 0,9 і більше, тому і чагарниковий, і трав’яний яруси розвинені слабо і бідні за видовим складом. Перева-жають тінелюбні види. Якщо наявний чагарниковий ярус, то особливо багато виростає вовчого лика, ліщини, глоду одноматочкового, клокички, калини, гордовини, малини, ожини та інших. Домінуючі види у трав’яному ярусі — осока волосиста та кислиця. Характерно, що в трав’яному покриві є карпатські види: апозерис смердючий, зубниця бульбиста, арум плямистий, лунарія оживаюча, крем’яник гарний, білоцвіт весняний, ожика лісова, живокіст серцевидний та інші.

Передгірські бучини займають набагато більші площі. У сприятливіших умовах місцезростання бук утворює чисті або майже чисті насадження, у гірших — до бука домішуються ялина, ялиця, явір, в’яз шорсткий, клен гостролистий, осика, рідше липа серцелиста, горобина. Підлісок звичайно відсутній. Часто трапляються лише вовчі ягоди, набагато рідше — бруслина бородавчаста, ліщина, жимолость пухната, крушина ламка, бузина червона, бузина чорна, глід одноматочковий, ожина шорстка. Чагарники звичайно зосереджені на узліссях та галявинах. Трав’яний покрив теж зріджений і флористично бідний. У його складі переважають карпатські види. Особливо багато папоротей, осоки волосистої, маренки запашної, кислиці, які є домінантами в складі відповідних асоціацій.

Гірські букові ліси утворюють нижній гірський лісовий пояс на схилах Карпат. Саме тут бук знаходить собі найсприятливіші лісорослинні умови. Крім чистих бучин, певні площі займають також ялицево-букові ліси. Звичайно букові деревостани чисті. Серед інших деревних порід інколи багато лише явора, цього типового супутника бука. Поодиноко виростають ще в’яз шорсткий та береза. На межі з передгірними лісами з’являються граб, дуби звичайний і скельний, а на межі з верхнім гірським лісовим поясом – ялиця, а потім і ялина, з утворенням мішаних ялицево-букових, рідше ялиново-букових деревостанів. Чагарниковий ярус відсутній. Часто трапляються лише вовчі ягоди і ожина шорстка Трав’яний покрив теж дуже зріджений і флористично бідний. Усі рослини – складники трав’яного покриву – високотіневитривалі, багато з них – гірсько-лісові види. До панівних видів у складі трав’яного ярусу, які у відповідних асоціаціях виступають як домінанти, належать апозерис смердючий, осока волосиста, костриця висока, маренка запашна, розхідник, папороті дріоптерис чоловічий і безщитник жіночий, квасениця, аденостилес сіролистий, кремена біла, левурда та інші. У складі гірських лісових видів, що поширені в межах усього лісового поясу є, зокрема, білоцвіт весняний, купина кільчаста, шавлія клейка, жеруха недоторкана, переліска багаторічна, ожика гайова, жовтозілля дібровне, тирлич ваточниковидний, група папоротей. До видів, властивих лише середній і верхній смугам букового поясу, слід віднести підбілик альпійський, аденостилес сіролистий, пренант пурпуровий, кострицю лісову і лісолюбну, чистець альпійський, сугайник австрійський, цицербіту середню, цицербіту альпійську. Серед гірськокарпатських букових лісів провідне місце за поширенням належить свіжим і вологим типам, значно менше поширені сухі та сирі типи бучин.

Ліси з  ялиці білої (Abieta albae)  ростуть лише в Карпатах. На відміну від ялини і бука, ялиця не утворює самостійного рослинного поясу на схилах Українських Карпат. Екологічно і біологічно ялиця дуже близька до бука. І тому не дивно, що основні лісові масиви ялицевих лісів зосереджені переважно в межах нижнього лісового (букового) поясу, хоч поодинокі дерева ялиці підносяться навіть до верхньої межі лісу. Не утворює ялиця і монодомінантних деревостанів, у складі яких виступає як едифікатор, за винятком Майданського лісу Надвірнянського лісництва. Через це і за флористичним складом гірськокарпатські ялицеві ліси займають проміжне положення: тут одночасно ростуть і типові бореальні (чорниця, квасениця, ожика лісова), і типові неморальні види (маренка запашна, підлісник європейський, горлянка повзуча, копитняк європейський, зубниця бульбиста).

Дубово-буково-ялицеві ліси (Quercotoroburi-Fageto-Abieta) поширені на висотах 300-500 м нар р. м., у смузі стикання дубових, букових і ялицевих деревостанів. Деревостани двоярусні, І-II бонітетів. У першому ярусі переважає ялиця, в другому – дуб звичайний та бук з домішкою граба і липи серцелистої; у підліску – ліщина, горобина, малина, калина, бузина червона, вовче лико. Провідні види трав’яного ярусу: зеленчук, квасениця, маренка запашна, зубниця залозиста, переліска багато-річна, підмаренник Шультеса, папороті.

Буково-ялицеві ліси (Fageto-Abieta) поширені в низькогірній та передгірній частині букового лісового поясу (400-700 м над рівнем моря). У першому ярусі домінує ялиця, у другому – бук. У передгір’ї домішані дуб, граб, в’яз шорсткий, черешня, на схилах гір – явір, клен гостролистий, береза, осика. Бонітет ялиці найбільший у вологих типах і досягає І-Іа, у свіжих – менший (II-III). Підлісок у різних типах розвинений неоднаково. Він складається з ліщини, жимолості звичайної, вовчого лика, ожини шорсткої, жимолості чорної, бузини чорної та червоної, таволги в’язолистої, горобини, малини. Домінанти трав’яного покриву — це осока волосиста, переліска багаторічна, безщитник жіночий, щитники чоловічий, буковий, австрійський, квасениця, маренка запашна, зеленчук, розхідник, зубниця залозиста, калюжниця, кремена біла. Моховий ярус звичайно відсутній, або слабо розвинений. Найпоширеніші вологі букові яличники, менше – свіжі.

Ялиново-буково-ялицеві ліси (Piceeto-Fageto-Abieta) поширені на висоті 450-1150 м над рівнем моря. У першому ярусі поруч з ялицею є ялина, рідше бук, в другому – бук, в’яз, явір, клен гостро-листий. Дуб відсутній. Граб трапляється поодиноко лише внизу. Бонітет ялиці – І-II, тільки в сирих типах – III-IV. Зімкненість становить 0,6-0,8. Підлісок не розвинений, а якщо є, то дуже розріджений. Поодиноко росте ліщина, бузина червона, жимолость чорна, вовче лико, верба попеляста, верба сілезька, горобина, порічки чорні та альпійські, таволга в’язолиста. У трав’яному ярусі панують підмаренник Шультеса, осока волосиста, квасениця, зеленчук, переліска багаторічна, кремена біла, маренка запашна, зубниці бульбиста і залозиста. Більш поширені вологі типи, менше – свіжі та сирі.

Ялицево-букові ліси (Abieto-Fageta) дуже поширені вздовж північно-східних схилів Карпат. Деревостани складені буком і ялицею, з поодинокою домішкою явора, клена гостролистого, в’яза шорсткого, липи серцелистої, а в нижній частині схилів гір і у передгір’ї є граб, осика, черешня. Перший ярус складає ялиця, другий – бук. Якщо є граб, то він утворює третій ярус. Підлісок в таких лісах не розвинений. Лише поодиноко росте вовче лико, жимолость чорна, жимолость пухнаста, смородина альпійська, бузина чорна, бузина червона, шипшина повисла, ожина, ліщина. Пануючі види трав’яного покриву: квасениця, папороті, безщитник жіночий, дріоптериси чоловічий та остистий, левурда, осока лісова, міцеліс стінний, костриця висока, зубниці залозиста та бульбиста.

Ялинові (смерекові) ліси(Ялина (Picea alba) має також місцеву карпатську назву смерека. Обидві назви рівнозначні) (Piceeta). На схилах Українських Карпат ялинові ліси утворюють верхній гірський лісовий пояс. Івано-Франківщина — найбагатша на ялинники область України. Крім природних, на великій площі, на місці зрубаних букових і ялицевих лісів, дуже поширені й штучні ялинники. Верхня межа ялинового лісу в Карпатському високогір’ї проходить на висоті близько 1700 м над р. м., нижня – близько 450—600 м над рівнем моря.

На схилах Українських Карпат найбільш поширені чисті ялинники, які простягаються смугою на висоті 1200/1000-1600/1700 м над рівнем моря. У чистих ялинниках деревостани монодомінантні, з беззастережним пануванням ялини II, рідше І і III бонітетів.

У зв’язку з високою зімкненістю крон (до 0,8—0,9), як чагарниковий, так і трав’яний яруси в незрушених дорослих деревостанах розвинені слабо. У підліску в нижній і середній смугах поясу переважають жимолость чорна, бузина червона, горобина, вовчі ягоди, таволга в’язолиста, а біля верхньої межі лісу – сосна-жереп, вільха зелена, яловець сибірський. Характерні види трав’яно-чагарничкового покриву – чорниця, ожика лісова, квасениця, безщитник альпійський, щитник австрійський, куничник очеретяний, а біля верхньої межі лісу – куничник волохатий, підбілик альпійський, сольданела гірська, щавель карпатський, звіробій чотиригранний.

Ялинники кедрові (Cembreto-Piceeta) збереглися в Карпатах на дуже обмежених площах, переважно на бідних кам’янистих ґрунтах, в складі верхнього лісового поясу, зокрема на верхній межі лісу. Представлені вологими і сирими типами. У деревному ярусі таких лісів панують кедрова сосна і ялина. Інколи поодиноко трапляється береза бородавчаста. Підлісок звичайно слабо розвинений. Тут домінують сосна-жереп, жимолость чорна, горобина. У трав’яно-чагарничковому ярусі, який складений з бореальних видів і звичайно добре розвинений, переважають чагарнички, чорниця, брусниця, водянка чорна. Суцільним килимом ґрунт вкривають мохи: у вологих типах – листяні зелені мохи, передусім гілокомій блискучий, у сирих – сфагни.

Ялинники букові (Fageto-Piceeta) найбільш поширені на схилах Карпат, на висоті 900-1200 м над рівнем моря. У першому ярусі переважає ялина, у другому — бук. Бонітет ялини II, рідше І або III, бука – IV. Поява бука супроводжується проникненням під намет деревостанів неморальних видів — маренки запашної, зубниці бульбистої, підлісника європейського, з одночасним зменшенням рясності чорниці та ожини і зростанням ролі зеленчука та квасениці. Моховий покрив добре розвинений.

Ялинники ялицево-букові (Abieto-Fageto-Piceeta) поширені в межах нижньої частини ялинового поясу. Перший ярус в таких лісах утворюють ялина з ялицею І-Іа бонітетів, другий – бук II-III бонітетів. У слабо розвиненому підліску переважають жимолость чорна, бузина червона, таволга в’язолиста; домішані горобина, вовче лико, ожина шорстка, малина. Для трав’яного яруса характерна поява типових гірських (підбілик, сольданела гірська) і неморальних видів (переліска багаторічна, підлісник європейський, маренка запашна). Втрачають домінантне значення чорниця, ожика лісова, безщитник альпійський. Більше поширені вологі типи, менші площі займають сирі.

Лучна рослинність. Лучна рослинність на території рівнинної частини Івано-Франківщини поширена по заплавах рік (надрічкові, або заплавні луки) та по верхніх терасах і вододілах (суходільні луки).

На Поділлі заплавні луки займають долини рік Гнилої Липи, Свіржа і Дністра, на Прикарпатті – долини рік Свічі, Лімниці, Бистриці, Пруту, Рибниці та інших. Утворюються в умовах постійного поверхневого і ґрунтового зволоження.

На найвищих ділянках річкових заплав особливо поширені тонкомітлицеві (Agrostideta tenuis), дернистощучникові (Deschampsieta caespitosae), лучнокострицеві (Festuceta pratensis) та різнотравні луки.

Тонкомітличники (Agrostideta tenuis) займають найсухіші ділянки з низьким рівнем ґрунтових вод. Флора складається з 40-45 видів. Травостій різнотравно-злаковий.

Лучнокострицеві луки (Festuceta pratensis) пов’язані з місцезростанням більш вологими, ніж тонкомітличники. Травостій дрібнозлаковий. Флора налічує 55-65 видів. Едифікатор таких лук – костриця лучна, субдомінанти – тонконіг лучний, конюшина лучна.

Дернистощучникові луки (Deschampsieta caespitosae) займають добре зволожені ділянки рельєфу. Травостої тут осоково-злакові, зі значною участю (до 25%) кислих трав. У складі флори налічується 40-45 видів. Пануючі види: щучник дернистий, мітлиця собача, тонконіг болотний, родовик лікарський, підмаренник болотний, ситник членистий, осоки просовидна і лисяча.

Серед різнотравних лук найпоширеніші злаково-різнотравні і бобово-злаково-різнотравні. Серед перших, зокрема, слід назвати луки, в травостоях яких панують буквиця лікарська і щучник дернистий. Флора (30—40 видів) надзвичайно різноманітна.

Серед бобово-злаково-різнотравних особливо поширені луки, в травостоях яких домінує конюшина гірська. У складі їх флори налічується 40-45 видів.

Суходільні луки займають міжрічкові простори, високі річкові тераси і ділянки сучасних річкових заплав, які розміщені вище від паводкової межі. Серед суходільних лук розрізняють власне суходільні луки і луки низинні.

До власне суходільних лук належать не тільки рівнинні, а й гірсько-лісові луки. Основу травостоїв таких лук складають костриці лучна і червона, мітлиця тонка, гребінник звичайний, трясунка середня, гребінник звичайний, біловус стиснутий, пахуча трава звичайна, деякі бобові, зокрема конюшина лучна і повзуча, а також ряд представників мезофільного різнотрав’я.

У травостоях низинних лук переважають щучник дернистий, очеретянка звичайна, очерет звичайний, осоки струнка, пухирчаста, звичайна,, просяна, щетиниста, пухівка вузьколиста.

Серед злакових лук найбільші площі займають луки лучнотонконогові і середньотрясучкові.

Лучнотонконогові луки (Poeta pratensis) в своїх місцезростаннях пов’язані з торфовищами, які замулені зверху. Флора цих лук бідна (20-25 видів). Травостій різнотравно-злаковий. Пануючі види — тонконіг лучний, осот прибережний, щучник дернистий, костриці лучна і червона, чина лучна, осока лисяча, хвощ болотний, валеріана лікарська, калюжниця болотна та інші.

Луки середньотрясучкові (Brizeta mediae) пов’язані з низинними торфовищами. Травостій — хвощово-злаковий. Флористичне багатство – 25-30 видів. Тут переважають трясучка середня, хвощ болотний, тонконіг лучний, костриця лучна, пухівка широколиста, осоки жовта і просовидна, жовтець їдкий, гравілат річковий, калюжниця болотна.

Найбільші площі займають луки осокові. За домінуючими видами серед них розрізняють луки осокові з пануванням осок гостровидної (Carex acutiiormis), звичайної (С. vulgaris), осок здутої, прибережної та ін. Флористичне багатство – 25-30 видів на площі 100 м2. Серед злаків на таких луках найрясніше ростуть костриця червона, костриця лучна, мітлиця тонка, трясучка середня, вівсюнець пухнастий.

Біловус (Nardus stricta L.) – основа травостоїв більш поширених пустищних лук; інші злаки — костриця червона, мітлиця тонка, зіглінгія лежача, пахуча трава звичайна, трясучка середня, гребінник звичайний – займають підлегле місце. Серед різнотрав’я найбільшою рясністю відзначаються перстач золотистий, королиця круглолиста, подорожник ланцетовидний, самосил гайовий.

Степова рослинність. Лісова рослинність спорадично, невеликими ділянками збереглася у північній частині області – на Покутті, Прикарпатті, Опіллі.

Степи Івано-Франківщини фітоценотично неоднорідні. Домінанти первинних типів цих степів – вівсюнець скельний (Helictotrichon desertorum), ковила волосиста, або тирса (Stipa capillata), осока низька (Carex humilis), осока гірська (Carex montana), сеслерія Гейфлерова (Sesleria Heufferiana), костриця валлійська (Festuca vallesiaca). На місці зрушених первинних степових ценозів поширилося угруповання з домінуванням бородача звичайного (Botriochloa ischaemum). Його розглядають як сукцесійну стадію у розвитку угруповань осоки низької та костриці валлійської.

Відповідно до екології едифікаторів та структури рослинних угруповань, які вони утворюють, розрізняють справжні степи (або скельно-степову рослинність), лучні степи і остепнені луки.

Основа травостою волосистоковилового степу — ковила волосиста, типчак борознистий, самосил паннонський, перстач пісковий, полин непахучий, келерія струнка, астрагал австрійський, дзвоники сибірські, осока низька, чебрець молдавський.

До лучних степів належать угруповання осоки низької, які відзначаються зімкненим, низькорослим рослинним покривом. Однаково успішно росте на гіпсах, вапняках і більш положистих місцезро-станнях. У складанні травостоїв, разом з типовими степовими видами, значну участь беруть лучні види. Характерні види: осока низька, синяк червоний, горицвіт весняний, дзвоники сибірські, гадючник шестипелюстковий, юринея павутиниста, келерія струнка, шавлія поникла, самосил гайовий, ковила волосиста, подорожники ланцетолистий та середній, будяк гачкуватий, бурячок гірський.

Остепнені  луки пов’язані з достатньо зволоженими положистими схилами і зниженнями рельєфу як на гіпсах, так і на вапняках, нерідко поблизу від лісових узлісь (дібров). Це угруповання з найбільш пишно-розвиненими високостеблими травостоями, у складанні яких, разом зі степовими і лучними видами, беруть певну участь також лісові і навіть гірські види.

Рослинність високогір’я. Вище верхнього лісового поясу на схилах Українських Карпат починається високогір’я. Найкраще вертикальна поясність у високогір’ї виявлена на схилах найвищого хребта Українських Карпат – Чорногори. До 1700 м над р. м. простягається субальпійський, а вище аж до найбільших вершин – альпійський пояс. Між верхньою межею лісу і субальпійським поясом пролягла післялісова смуга, рослинний покрив якої складається з післялісових трав’яних і чагарничкових угруповань, що сформувалися на місці зрубаного лісу.

Верхню межу лісу утворює ялина. Місцями до неї домішується сосна кедрова. Безпосередньо до верхньої межі лісу прилягає смуга ялинового рідколісся і сланкої дерев’янистої рослинності. Дерева ялини в складі рідколісся відзначаються своєрідними кронами прапороподібної форми. Смугу сланкої дерев’янистої рослинності утворює криволісся з гірської сосни-жерепа і вільхи зеленої та зарослі ялівцю сибірського.

Сосна-жереп (Pinus mughus) утворює на схилах усіх експозицій суцільні зарості, майже непрохідні, висотою до 2,5 м, облямовуючи верхню межу лісу. Місцями проникає вниз, далеко вглиб лісу. З підняттям вгору зарості стають чимраз рідшими і низькорослішими (заввишки не більше 1 м), розпадаючись на окремі куртини, або навіть окремі кущі. Сосна-жереп виростає на кам’янистих ґрунтах різної потужності, які сформовані на різноманітних гірських породах (пісковики, сланці, граніти, грейси, вапняки тощо), на покладах сухого торфу і навіть безпосередньо на поверхні гірських порід, котрі ще не зачеплені ґрунтотворчим процесом.

Криволісся з вільхи зеленої, або лелича (Alnus viridis) теж майже непрохідне, до 2-2,5 м заввишки. Але воно поширене на менших площах і не суцільною смугою, а окремими масивами, переважно по схилах північної і північно-західної експозиції, на добре зволожених, розвинених, багатих поживними речовинами ґрунтах, біля джерел та по жолобах стоку поверхневих і ґрунтових вод. До підстила-ючих порід вільха зелена, як і сосна-жереп, ставиться байдуже, й успішно росте на лужних і кислих субстратах (граніти, гнейси, пісковики, сланці, вапняки). Лелич переважно росте над верхньою межею лісу, але окремі куртини піднімаються до 1800 м над рівнем моря. Інколи лелич далеко опускається в ліс. Зарослі вільхи зеленої звичайно монодомінантні.

Зарослі ялівцю сибірського (Juniperus sibirica) дуже поширені, починаючи від верхньої межі лісу. Зарості, які утворені ялівцем, рідко бувають суцільними. Частіше ялівець росте окремими куртинами серед чагарникових пустищ або серед луків, утворюючи відповідні рослинні комплекси. Висота кущів – 0,8-1 м, а на верхній межі поширення (1900-2000 м) не перевищує 0,2 м. У зімкнених угрупованнях ялівцю сибірського трав’яно-чагарникові яруси розвинені слабо.

Значні простори Карпатського високогір’я займають чагарничкові пустища, у складі яких едифікаторами виступають такі вічнозелені чагарнички, як рододендрон східнокарпатський (Rhodo-dendron Kotschyi), брусниця (Vaccinium vitis idaea), водянка чорна (Empetrum nigrum), наскельниця лежача (Loiseleuria procumbens) і літньозелені чагарнички — чорниця (Vaccinium myrtillus), лохина (Vaccinium uliginosum).

Угруповання рододендрона (Rhodoreta Kotschyi) разом з жерепом г леличем є основою незайманого ландшафту карпатського високогір’я. Рододендрон — постійний супутник гірської сосни-жерепа і оточує його куртини вузькими смужками. На більших висотах рододендрон росте самостійно, часто на досить великих площах. Але оскільки цей чагарничок надає перевагу розсипищам каміння та скелястим крутосхилам навіть на найвищих вершинах гір, то його стеблостій звичайно значно розріджений.

Угруповання, які утворені вічнозеленими чагарничками водянкою чорною і наскельницею лежачою, збереглися лише фрагментарне, серед скель і нагромаджень каміння. Брусниця, за деякими винятками самостійних угруповань не утворює, а виступає як постійний супутник інших чагарничкових пустищ.

На величезних просторах поширилися чорничники (Myrtilleta), де едифікатором виступає чорниця. Серед гірськокарпатських чорничників слід розрізняти три варіанти цієї формації: чорничники післялісові, субальпійські та альпійські. Післялісові чорничники — це звільнений після вирубування лісу чагарничковий ярус. Післялісові чорничники поширені до висоти 1400—1500 м над рівнем моря. У складі їх дуже густих стеблостоїв іншим рослинам звичайно мало місця. Переважно це гірськолісові види і види лісолучні, зокрема, костриця червона, мітлиця тонка, щучник дернистий, куничник очеретяний, тонконіг Ше, ожика гайова, жовтозілля гайове, тирлич ваточниковидний, королиця круглолиста, гірчак ракові шийки, дзвоники смерекові, безщитник жіночий, осока трясучковидна, підбілик альпійський, сольданела гірська та інші. Але через постійне використання післялісових чорничників для випасання худоби, їх стеблостої зазнають пасторальної дегресії, внаслідок якої в чорницеві ценози проникає значна кількість пасовищних і гірсько-лучних видів, особливо біловуса, котрий на південних схилах майже повністю замінив чорницю.

Значна частина субальпійських чорничників і всі альпійські чорничники — первинні ценози.

Гірськокарпатські лохинники (Uligineta) також дуже поширені в субальпійському і альпійському поясах, починаючи від 1500 м над рівнем моря. Вони значною мірою повторюють структуру субальпійських і альпійських чорничників. Різниця та, що у чорничників у приземному ярусі звичайно переважають листяні зелені мохи, а у ложинників — частіше панують кущисті лишайники.

Трав’яна рослинність у високогір’ї Карпат виявлена луками — пустищними і справжніми.

Найбільші площі (до 60% всієї території гірськокарпатських пасовищ-полонин), переважно по схилах південних експозицій, займають біловусники (Nardeta). Великі площі біловус покриває, почи-наючи від верхньої межі лісу і до висоти 1600-1700 м над рівнем моря, але піднімається окремими дернинами до найвищих вершин. Біловусникн флористично бідні, фізіономічно одномунітні. Біловус у них панує безроздільно. Усі інші види, за деякими винятками, ростуть поодиноко. До найти по-віших супутників біловуса належать костриці червона і мальована, пахуча трава звичайна, мітлиця тонка, щучник дернистий, осоки кульконосна, рідше вічнозелена і бліда, ожики гайова і багатоквіт-кова, чорниця, брусниця, перстачі прямостоячий і золотистий, фіалка відхилена, скорзонера рожева, підбілик альпійський, сольданела гірська, нечуй-вітер волохатенький та оранжево-червоний та інші.

Кострицеві та мітлицеві луки дуже близькі за флористичним складом, виростають вузькою сму-гою вздовж верхньої межі лісу на досить потужних ґрунтах. До складу травостоїв належать одночас-но лісові, лучнолісові, гірські види та деякі пасовищні бур’яни. Серед найрясніших видів назвемо, зок-рема, крім едифікаторів, фіалку відхилену, дзвоники смерекові та головчасті, жовтозілля субальпій-ське, пахучу траву звичайну, гребінника звичайного, грястицю збірну, щучника дернистого, конюши-ни лучну і повзучу, ожику гайову, жовтець їдкий, чебрець субальпійський, зірочника злаковидного, не-чуй-вітра оранжево-червоного, вушкового, волохатенького, ахірофоруса одноквітного і багато інших.

Високогірне високотрав’я збереглося лише на невеличких, неприступних для випасання ділянках. В основі його травостоїв — аденостилес сіролистий, жовтозілля гайове, сугайник австрійський, сугайник карпатський, цицербіта альпійська, жовтець аконітолистий, борщівник карпатський, борщівник європейський, медунка темна, вероніка найбільша, гравілат міський, калюжниця, геліосперма чотирироздільна та інші мезо-гігрофільні види.

На місцях колишніх стійбищ худоби поширені зарості нітрофільних бур’янів, з пануванням у складі щавлю альпійського.

Набагато менші площі займають альпійські луки. Серед справжніх лук найпоширеніші лежаче-вострицеві луки (Festuceta supinae), які характерні і для субальпійського поясу, починаючи від 1500- 1700 м над рівнем моря. Ще на менших ділянках ростуть угруповання сеслерії голубуватої (Sesleria coerulans), осоки чорнуватої (Cariceta atratae), зігнутої (Cariceta curvulae) та вічнозеленої (Cariceta sempervirenti), куничника волохатого (Calamagrostideta villosae), тонконога гранітного (Poeta graniti-ca). Серед пустищних лук назвемо передусім угруповання ситника трироздільного (Junceta trifidi).

Цікава й рослинність скель, розсипів і довгосніжних улоговинок-сніжників, з якими пов’язане виростання численної групи рідкісних видів, зокрема загальнокарпатських і українськокарпатських ендеміків, а також третинних реліктів.

Довгосніжні улоговинки-сніжники характерні тим, що в їх складі переважають сланикові верби: туполиста (Salix retusa), Китайбелева (Salix Kitai beliana), трав’яна (Salix herbacea).

У складі рослинного покриву скель і кам’янистих осипищ та розсипів Чорногори, зокрема,  виростають анемона нарцисоцвіта, ломикамені карпатський, живучий, жовто-зелений, первоцвіти малий, полонинський, тирлич вирізаний, дзвоники карпатські і Кладна, незабудка альпійська, гірчак живородний, роговик альпійський, герань альпійська, шолудивник Гакетта, фіалка двоквіткова, жовтозілля карпатське, костриця карпатська, очиток карпатський, сугайник карпатський, аконт маленький, елізанта Завадського.

На схилах Чивчин є такі рідкісні види, як деревій Шура, гусимець Горнунгіїв, щебрушка альпійська, злинка альпійська, мінуарція восьми-пелюсткова, перстач тюрінгійський, талабан Ковача та інші.

Болотна рослинність. Найменше на Івано-Франківщині болотної рослинності. На рівнині болота зосереджені по заплавах великих річок – Дністра, Пруту, Бистриці, Лімниці, Особливо поширені низинні болота, переважно осокові, осоково-гіпнові, злаково-осоково-гіпнові. Перехідних боліт є значно менше.

Великий інтерес викликають високогірні болота. Наприклад, у межах верхнього лісового і субальпійського поясів Українських Карпат відомі сфагнові жерепняки і рідкостійні сфагнові ялинники на пухівково-сфагнових і пухівково-осоково-сфагнових болітцях оліготрофного і мезотрофного типу.

Ці болота вважають льодовиковими реліктами. До них належить, зокрема, пухівково-сфагнове торфовище з ліннеєю бореальною з рідкостійною ялиною і сосною-жерепом у підніжжі полонини Пожижевської на Чорногорі та пухівково-сфагнове торфовище з багном звичайним і журавлиною чотирипелюстковою у чагарничковому і жерепом у чагарниковому ярусах у Горганах.

У високогір’ї Чивчин поширені так звані висячі осокові болота, з переважанням трав’яного покриву осоки волосистої і участю костриць альпійської і Порціуса, жовтяниці альпійської, ломикаменя зірчастого, зозулинця серценосного.

Tags:

No responses yet

    Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *